Анна Пуртова: "Коли бачу витрати з бюджету на речі, які не є важливими для перемоги, мене це дратує"

Анна Пуртова - волонтер і депутат від партії "Слуга народу"

Сьогодні ми говоримо з одним із найактивніших волонтерів Верховної Ради та за сумісництвом народним депутатом України від партії "Слуга Народу" Ганною Пуртовою.

- Доброго дня, Анно!

- Привіт, дякую, що запросили.

 - Анно, як вийшло, що ви стали і народним депутатом, і волонтеркою одночасно?

- Уявіть собі профіль в Instagram твій чи будь-кого до 24 лютого. Пам'ятаєте, там іде фото, а після нього дуже коротко людина пише, хто вона, чого хоче. Так ось раніше це виглядало б так: "Народний депутат, член Бюджетного комітету, голова Підкомітету з питань державних інвестиційних проектів. Маю дві вищі освіти з відзнакою: юридичну та економічну. Закінчила бізнес-школу за кордоном, отримавши грант. Пішла в депутатство, маючи доволі успішний бізнес і займаючись підприємництвом. І ще маю дві доньки, дуже класні, якими я дуже-дуже пишаюся". Так було до 24 лютого.

З 24 лютого я – народна депутатка, яка зрозуміла, як можна використовувати цей статус. Зараз дуже багато допомагаю людям завдяки тим можливостям, які цей статус мені надає. Я — мама, яка, окрім обов'язків перед донечками, хочу зберегти країну, у якій вони житимуть і будуватимуть своє майбутнє. І хочу, щоб це була незалежна вільна країна. Тому з 24 лютого я — волонтерка.

- Ви представляєте у парламенті партію "Слуга народу". У вас є розподілення депутатів по країні щодо волонтерства? Чи допомагати — ваше самостійне  рішення, а інші депутати взагалі стоять осторонь?

- Перші вибухи 24 лютого ми почули десь о 4 ранку. Будинок, у якому я знаходилася в ту ніч, розташований поряд з військовими частинами. Тож я відразу відчула, що війна розпочалася.

У нас є партійний чат в одному з месенджерів. Десь о 5 ранку голова фракції написав, що необхідно оперативно зібратися у Верховній Раді, щоб прийняти  рішення щодо запровадження військового стану. 

- Тобто, до 4 ранку 24 лютого ви не знали, що буде війна?

- Ні, як і всі ми. Кажуть: "Депутати все знали". Ні, ніхто нічого не знав. 23 лютого ми ще сиділи у Верховній Раді, голосували. Так, ходили розмови про війну. Хтось у це вірив, хтось не вірив, хтось очікував. Але напевно ніхто не знав, що о 4 ранку щось розпочнеться. Я особисто ніколи не вірила, що це станеться.

О 8 ранку ми закінчили голосування, і нам сказали: "Тепер чекайте на інструкції, що робити далі. А поки що можете повертатися додому". Я приїхала додому, увімкнула телевізор. Там почула, що два-три тижні (ви знаєте, хто це сказав) — і все буде добре. Це дуже заспокоювало. Але пам'ятаю свій стан — дуже-дуже розгублений. Це була не я. 

Я завжди знаю чітко, що мені робити завтра, через годину, куди бігти, кому дзвонити. У той момент сиділа і нічого не розуміла. Не хочу більше повертатися в цей стан.

Так просиділа пару годин, дивлячись телевізор і спілкуючись з близькими людьми по телефону. Десь близько 14 години мені зателефонували з незнайомого номеру: "Анно Анатоліївно Пуртова — це ви? В нас дуже багато людей прийшло в тероборону, нам потрібна допомога з приміщенням, з їжею для хлопців, з одягом, з бронежилетами – купа питань. Ви можете допомогти?" В наступну хвилину я знала, що мені робити — куди бігти, що шукати. Дуже вдячна цій людині! Не знаю, хто це був. Мабуть, я була у такому психологічному стані, що не запам'ятала імені. Пізніше телефонувала їй, але номер знаходився "поза зоною".

 Після цього я почала обдзвонювати друзів і знайомих, казати, що мені потрібно. Вони передавали мені інформацію, як по ланцюжку. У когось магазин продуктовий. Власник каже: "Слухай, ми не працюємо, бо люди не виходять на роботу. Але прийде Оля, вона тобі відчинить. Можеш забирати все, що потрібно". Потім зателефонувала знайомому, у якого ресторанний бізнес. І почула: "В нас багато продуктів. Ресторани не будуть сьогодні працювати, але ми точно вийдемо і щось приготуємо для вас". І так пішло і пішло. 

Ви запитуєте, як була розподілена робота. Це окрема історія про те, як ми колегою Артемом Дубновим (це наш депутат-мажоритарщик по лівому берегу Києва) вже наступного дня дістали перші бронежилети. Ми з ним були, мабуть, одними з перших, хто зміг це зміг зробити. Знайшли жінку, яка в Київській області була готова нам ці плити порізати й передати. Як ми їх вивозили вже під обстрілами — окрема історія. Але на той момент то була велика радість, тому що бронежилети – найперше й найважливіше що хлопці просили. Тоді ми знайшли їх штук 100. Здавалося б, круто, багато! Але коли ти починаєш роздавати ці 100 штук... І тут просять, і тут. Це на Бориспіль, це — сюди. Не хочу більше робити такий вибір.

Цю роботу ми з Артемом розділили так: він більше комунікував на лівому березі, я займалася правим. У кінці дня в мене вже була така велика таблиця в Excel, де на одному листку значилося, хто що може дати ("у мене є буряк", "у мене картопля", у мене те й те — забирай"), на іншому — все, що просили. Міський транспорт тоді не працював, але в нас було дуже багато волонтерів на своїх машинах і зі своїм паливом. Десь з 10 ранку потрібно було розвезти купу замовлень до 16.00 чи 17.00, коли розпочиналася комендантська година. Хтось віз 500 наборів їжі, а хтось — один інсулін, тому що до нас звернулась жінка, яка не може його знайти. А в неї дуже важкий стан, вона сама не дійде до аптеки, та вони й зачинені. І таких історій було багато...

Повертаючись до вашого питання — як волонтерство розподіляється між депутатами. У перші тижні війни кожен робив, що міг. Я не хочу зараз називати окремі прізвища своїх колег, тому що мені допомагала по Києву дуже велика кількість людей. Жінки з заходу України ліпили вареники і передавали у відрах потягом — вранці в нас були ці теплі класні вареники, які ми далі роздавали. Хлопці з Рівного, мої колеги, передавали картоплю, з Дніпра передавали курчат, з Полтавщини — сосиски. Всі тоді працювали на столицю. Це було дуже оперативно. Люди бачили, як я організовую все по Києву, інформація дуже швидко розповсюджувалася. І мені писали: "Там тонна сосисок, забираєш? Їде пятитонник, зможеш вигрузити?" Тому ми знайшли склади на лівому і на правому березі з холодильними камерами, і в нас це все чітко запрацювало вже протягом деяких днів, як годинник.

- Тобто це була виключно ваша ініціатива?

- Так. Це ініціатива, яка створилася завдяки дзвінку невідомої мені людини. Зараз здається, ніби все було легко. Насправді ні. Крім записів в Excel у нас були створені групи в Telegram. Там ресторатори вранці пишуть: "Забирайте 200 порцій їжі". Група якихось виробників, де я познайомилася з жінкою, яка мені повідомила, що готова віддавати молочну продукцію для наших військових кожного дня. Група хлопців, які розвозили продукцію. Група головних лікарів Києва, група директорів... Стільки інформації!.. Якось мені написав директор однієї з шкіл: "Анно Анатоліївно, у мене близький родич зараз у Київській області, там дуже близько знаходяться орки. Ми з ними тримаємо зв'язок. Але вони не можуть виїхати самостійно, а мене до них не пускають. Чи можете допомогти їх вивезти?" Я не побачила це повідомлення відразу серед усіх груп в Telegram і підписок на новини. А якщо ти з людиною не комунікуєш, повідомлення опиняється десь внизу. І ось проходить деякий час, мені ця людина пише знову: "Анно Анатоліївно, те питання більше не актуальне. Але у мене є інше — чи не могли б ви допомогти вивезти тіла?" І це такий мій біль, з яким я зараз живу… Не  можу цього забути. Не знаю, чи змогла б я тоді допомогти вивезти людей, якби  відповіла на перше повідомлення... Але вже й не дізнаюся…

Тому навіть ось зараз я постійно знаходжуся з телефоном. І де б не була — чи то на конгресі у США, чи в Офісі президента, — в мене є панічний страх, що отримую знов повідомлення, коли хтось буде мене питати, чи можу я допомогти вивезти тіла.

Тому телефон перевіряю дуже часто. Друзі, коли ми десь збираємося, на мене іноді ображаються: "Ти можеш побути з нами, не перевіряти повідомлення, не відповідати на дзвінки?"

Але трапляються й веселі телефонні історії. Всі знають Дашу Астаф'єву — вона зробила дуже багато в Києві в перші тижні війни. Нас познайомила одна людина, тому що Даші потрібна була картопля, а в мене картопля була і мені потрібно було, щоб хтось її переробив. Ми скомунікувались і от нещодавно зустрілися. Я кажу: "Даш, якщо переглянути в телефоні наші повідомлення, таке відчуття, що їх писали дві бабусі: "Є корова, нема де заморозити. В тебе є?" — "Є, вези". "Є картопля!" — "Картопля не потрібна, знайди мені буряк". — "Є буряк". Нічого дівочого, ні "привіт", ні "як ти?", ні "чи тримаєшся ти?" Нічого! Все дуже чітко: "Картоплі стільки-то. Скільки забираєш? Забирай стільки. А скільки віддаси готової?" Такі часи були — всі один одного підтримували і допомагали відстояти Київ.

- У вашій розповіді фігурують пересічні громадяни. А хтось із бізнесменів допомагав?

- Дуже багато допомагало. Мені здається, що перші місяці саме бізнес допоміг нам вистояти, звичайні люди, волонтери. Держава — це ж завжди такий повільний механізм. У нього свої бюрократичні — бюджетні — процеси. Навіть якщо тобі щось потрібно купити завтра, це дуже важкувато зробити: потрібно проголосувати, прийняти якесь рішення, зібрати підписи і тільки потім воно все поїде. Навіть під час військового стану все відбувається дуже повільно. Тому дуже багато питань закривав бізнес. Добре, що у мене велика телефонна книжка — можу просто написати, що потрібно, і все буде.

 Не хочу називати прізвищ, тому що для мене важливі всі. І та людина, яка допомогла нам придбати тисячу тепловізорів (ми були одними з найперших, хто привіз тепловізори в країну — вони було дуже потрібні). І Саша Барабошко (блогер та громадський діяч. – Авт.) з дружиною Богданою, які організували цю доставку через митницю — вночі, у комендантську годину, через всі пости. І власник кав'ярні, від якого прийшло повідомлення: "Аню, ти пишеш, що потрібен одноразовий посуд. У мене є 100 стаканчиків, 100 тарілок — забирай". Я всім дуже вдячна!

- Хтось відмовився допомагати?

- Ні. Було таке, що давали менше, ніж просили. Я кажу не тільки про гроші. Наприклад, звертаєшся до того, в кого є автопарк, щоб дав автобуси вивезти людей. Він дав, але  не два, як ти просив, а один. Такого, щоб хтось сказав: "Ні, не дзвони мені, більше я не допомагатиму", — жодного разу не траплялося.

З багатьма людьми доводилось мати справу кілька разів, і більше ми потім не комунікували. Але хочу, щоб вони знали: я нічого не забула. І якщо я їм потрібна, вони можуть мені написати чи зателефонувати. А взагалі у мене є така мрія: коли закінчиться війна, зібрати їх всіх разом на пікнік, щоб все згадати, побути поряд, обійняти один одного.

- Ви й досі не припиняєте їздити до військових. Який у них настрій? Які найгостріші потреби?

- Так, ми почали їздити до військових після того, як Київську область було звільнено. Постійно опікуємося трьома батальйонами. Їх направили спочатку на Харків, далі у Донецьку область, потім і на Херсонщині хлопці були, і на Запоріжжі. Ми намагаємося раз на місяць поїхати до них, щоб підтримати, привезти те, що необхідно. Коли вони звільняють нову територію, веземо людям в села необхідні речі.

 Який в них настрій?.. Вони дуже сильні, я ними пишаюся. Завжди в гарному настрої, посміхаються, дуже впевнені в собі. Якщо втомлюються, згадую їх і розумію: що б я не робила і як би не втомлювалася, це в порівнянні з ними дрібниці.

 Коли я питаю, як вони, часто кажуть: "Ми хочемо бачити ваші мирні картинки — як ви перемагаєте в спорті, мистецтві, як жінки народжують. Ми хочемо бачити, заради чого тут стоїмо".

А про проблеми ви знаєте. Основне, що зараз просять, — це машини, тому що вони дуже швидко виходять з ладу. Ось ми буквально в неділю відправили велике авто  для перевезення вантажів на запорізький напрямок. Очікуємо 10 позашляховиків, які також будемо передавати. І це потрібно постійно.

Завжди просять дрони. Це така ж нескінченна історія — їх ніколи не буде достатньо.

До чого готуватися нам? Ми повинні зрозуміти, почати говорити про те, що, на жаль, у нас буде дуже багато людей з інвалідністю. Ми зараз зробили такий проєкт з Назаром Романюком (вже місяць проєкт працює, і далі будемо його розширювати) — про те, що доставляємо різне медичне обладнання в лікарні, які займаються саме військовими нашими пораненими за кордоном. Це важкувато пробити, домовитися, але зараз воно вже потрошечку працює. На жаль, у нас буде дуже багато таких людей. Бо кожен раз, коли приїжджаємо в лікарню перевірити, підписати акти, поговорити з головним лікарем, я прошу, якщо це можливо, поспілкуватися з військовими. І бачу, що ми вже повинні робити щось, щоб наші міста були комфортними для цих людей. Вони не повинні побачити жодного натяку, що їм десь буде незручно пересуватися. І це питання не лише влади, це питання до кожного з нас.

Ще до війни Владислав Самойленко (відомий український урбаніст. – Авт.) розробив громадський проєкт по створенню наземного пішохідного переходу на "Арсенальній". Він подав це на громадський бюджет Києва, виграв його, але на етапі підписання паперів зіткнувся з усіма колами "пекла": "Тут підпис не поставлю. Тут ще принесіть. Тут приходьте завтра". Ми скооперувалися і почали робити цей пішохідний перехід разом. Але нам не вистачало тих грошей, які він отримав, і підключили знову ж таки бізнес, який поруч знаходився, — нам профінансували розробку проєкта. Потім я ще додала гроші з державного бюджету, і ми зробили цей наземний перехід. Зараз, коли  їду в Раду, стою там на світлофорі і бачу, як йдуть літні люди, батьки з візочками, дітки на велосипедах, дуже з цього тішуся. Ось таке ми повинні зробити по всьому місту, щоб всім було зручно, особливо нашим військовим. Коли вони повернуться, відчуватимуть  себе комфортно.

- Як ви оцінюєте підготовку Києва до війни і функціонування Києва під час війни?

- Перші місяці ніхто не спав, всі працювали 24/7. Зараз основне завдання бізнесу — створювати робочі місця, а завдання держави — працювати на перемогу. Тому, коли бачу видатки з бюджету міста Києва не на речі, які важливі для перемоги, мене це дуже дратує. Читаю, що там знову закупили в бомбосховище, і підраховую, скільки на ці кошти можна було придбати дронів. Я б переглянула видатки з бюджету. Все, що не допомагає нам перемагати, на сьогоднішній момент не потрібно фінансувати.

- До речі, про бюджет. У нас же грошей немає, наскільки я розумію? Якби партнери не давали, в бюджеті нічого б не було?

- Бюджет виконується трохи більше, ніж наполовину, тому ми залежимо від допомоги іноземних партнерів. І знову ж таки, хочу подякувати бізнесу — ми тоді не очікували, що у березні-квітні 2022 року в нас буде повністю виконаний, навіть перевиконаний план зі збору податків. Думали, що ніхто не заплатить. А бізнес сказав: "Ні, нам потрібна перемога, ми заплатили навіть наперед". Тому працюємо. У нас дуже великі військові видатки, нам потрібно армію фінансувати, все закуповувати. А іноземних грошей не дають на військові потреби — армію ми фінансуємо самостійно.

- Чому не ініціюєте питання щодо списання боргів, щодо скорочення державного апарату задля економії коштів?

- Уявімо, що людина взяла кредит на машину. Через рік одружується і хоче взяти кредит на квартиру. Чи дадуть його, якщо вона скаже: "Але давайте спочатку поговоримо про те, що я не буду платити за машину". На сьогоднішній момент ми не можемо говорити про списання, тому що потрібні гроші на армію. Якщо зараз не будемо їх отримувати, то не повернемо ні Донбас, ні Крим.

- Але ж були випадки, коли списували борги. Навіть за рік до війни десяти чи більше країнам списали борги, але Україна не потрапила до цього переліку.

- Допомога, яку отримуємо від США, це чисто гранти, а не кредити. Те, що йде з Європи, — пільгові кредити. Розмовляти про списання будемо потім.

- Як будемо віддавати?

- Мені подобається ваш настрій. Ви вже впевнені, що це буде завтра-післязавтра.

- Всі говорять про перемогу, я теж.

- У нас різний горизонт планування рішень. У мене — сьогоднішній день: виконати всі запити, що є в моєму телефоні, знайти все, що потрібно людям. На завтра ще не дуже планую, як ви. Але у вас класний настрій: що, як, куди, кому що повертати. Це чудово. Значить, у нас все буде добре. У нас не може бути інакше.

- Які події під час війни найбільше вразили?

- Коли я дуже втомлююся, намагаюся кудись поїхати. Дуже важко і боляче було в Ізюмі. Ми туди потрапили буквально через декілька днів після того, як його звільнили. Там було знайдено масове сховище людей — якщо не помиляюся, 12 чи 13 тисяч могил. Розкопки щойно почалися. Ми підійшли до однієї з могил. Нам розповіли, що тут захоронена вагітна дівчинка, а на табличці було ім'я Данилко — ім'я її ненародженої дитини. З датою, коли він мав народитися, — з датою з майбутнього. Але цього вже ніколи не станеться…

 Здається, ми звикли вже до всього, і це страшно. Вже навіть не так часто плачемо, як раніше. Але коли це стосується дітей, це завжди дуже боляче.

- Поговоримо про політику. Що з виборами? Чи будуть вони і коли?

- Я розумію, що ви, як журналіст, хочете, щоб вони були якнайшвидше.

- Я хочу, щоб вони були відповідно до закону.

- За останній місяць було багато виступів на цю тематику. І всі сказали, що поки діє воєнний стан, вибори неможливі. По-перше, у нас дуже багато людей виїхало за кордон. ООН каже, що це 8 мільйонів. Я особисто у цю цифру не вірю, вважаю, що десь 3-4 мільйони (така інформація надходить від прикордонників). Але у будь-якому разі дуже велика кількість. По-друге, в нас є ще окуповані території. Сподіваюся, що дуже швидко ми все звільнимо. Та й технічно провести зараз вибори неможливо.

- Але ж так теж не може бути. Ніхто не знає, скільки це воєнний стан діятиме. Якщо на десять років затягнеться, то не буде виборів?

- Не буде 10 років.

- А скільки?

- Хто з нас може це знати? От сьогодні вранці телефонували хлопці з передової, знов просили одну річ. Вони зараз знаходяться на донецькому напрямку. Я запитала: "Ну скажіть, що і як?" Мені відповіли: "Все дуже добре". І мені цього достатньо – я їм вірю. Не так швидко все станеться, як нам хочеться, але ми рухаємося у правильному напрямку.

- Гіпотетично, якщо будуть вибори, підете ще раз у депутати?

- Це знову про горизонт планування. Чесно, навіть не думаю про це зараз. Думаю про те, що вчора була у лікарні, мене попросили знайти дуже дорогий специфічний рентген-апарат. Я понаписувала листи всім іноземцям, бізнесу. Поки що не отримала жодної позитивної відповіді. І про те, щоб встигнути зробити все, що на сьогодні запланувала, думаю. А про вибори взагалі не хочу навіть думати. Буде завтра — будемо бачити.

- Рейтинги показують, що ступінь довіри до Верховної Ради найнижчий з усіх державних інституцій. Що треба змінити, щоб люди змінили своє ставлення до депутатів, почали їм більше довіряти? Якщо люди не довіряють, значить, у вас є якісь проблеми "під куполом"?

- У нас завжди депутатів не любили. І дуже часто рішення, які приймає уряд, приписують депутатам. Це так історично склалося. Ми дуже волелюбний народ, нам не подобається, якщо нами хто керує чи приймає за нас рішення. Бо вважаємо, що  можемо це робити й самі.

 Що б я змінила? Те, що мене дуже дратує в роботі, — нескінченні нудні наради, які вбивають на корені будь-яку гарну ідею. Коли була ще в бізнесі, у нас існувало правило: якщо потрібно порадитися, запрошували максиму 4-5 чоловік. Більше — це безрезультатно. Тому коли зараз збирають якусь робочу групу, завжди питаю, скільки буде людей. Якщо кажуть, що "більше 20", я найімовірніше, навіть не піду, тому що просто витрачу свій час. Знаю, як це відбувається: кожен привітається, назве себе, потім обов'язково подякує, що ми зібралися тут всі, бо це дуже важлива тема. Дві години вітаємось, ще трохи сидимо й розходимось. Що ми вирішили? Створити групу в Whatsapp по цій тематиці і зібратися ще раз. Якщо треба щось дійсно вирішити, то це не депутатське звернення, не запити, не якісь нескінченні наради на 20 людей. Це телефон. Іноді навіть якщо ти почуєш "ні", це вже відповідь, бо зрозуміло, в той бік рухатися марно, треба шукати інший варіант.

- Ви обмовилися про групу в Whatsapp. Серед депутатів Whatsapp популярніший, ніж Telegram?

- Я особисто люблю Telegram. Мені там зручніше користуватися файли тощо. Чат нашої фракції знаходиться у Whatsapp. А загалом хто де.

- Якій політичній силі симпатизуєте?

- Ви ж знаєте відповідь на це питання, я не скажу нічого нового. 

- Але якби вам сказали: "Можеш обирати кого завгодно, окрім "Слуги народу", на кому б зупинилася?

- Не можу так сказати. Бо мені дуже багато людей зі "Слуги народу" допомагали. Голова партії Олена Шуляк стільки вагонів хліба організувала… Телефонує і каже: "Так, о 5 ранку вивантажуй, буде вагон". "О 5 ранку буде". "О 4 ранку буде". Всі ці люди в моєму серці. Я вдячна їм.

- Дякую за ваш час!

 БЛІЦ-ІНТЕРВ'Ю

- Яким, на вашу думку, повинен бути справжній чоловік?

- Зараз це образ військового.

- Ідеальна сім'я — це яка?

- Це щаслива сім'я. У кожного вона може бути ідеальна по-різному, але головне, щоб люди були щасливі. Щоб ти прокидався і хотів щось творити, жити, посміхатися.

- Улюблений бренд одягу?

- Зараз все українське. Наші дівчата створили за часи війни дуже класні і якісні товари. Я завжди показую і рекламую, якщо щось знайшла. Є одна компанія, де дуже люблю  брати ділові костюми, щоб у Раду ходити. Але ось тут не скажу, як називається, бо всі будуть ходити в однакових. (Сміється.) Зараз, до речі, не дуже багато одягу завозиться в Україну, тому класно, що є наші вітчизняні виробники. Підтримуйте українське!

- Найромантичніший подарунок, який отримували?

- Поїздку на вихідні за місто. Це було дуже романтично! Емоції важливіші за речі. Мені взагалі здається, що після війни ми багато чого переоцінимо. Якщо раніше хотіли великі будинки, квартири, машини, зараз зрозуміли, що це непотрібно. Головне, що залишається в серці. Розкажу історію. Я заїхала в будинок після 24 лютого, щоб забрати речі. В мене була одна-дві години. Заходжу і розумію: купа речей, ти реально не знаєш, що брати, бо тобі небагато потрібно. Береш щось перевзутися, якісь шкарпетки, пару футболок… Я ще була дуже оптимістично налаштована — прихопила пару суконь, бо думала, що ходитиму в Раду, і черевики, які взула аж через рік, мабуть. Але взяла фотоальбом зі світлинами дітей. Це все вмістилося в дуже маленьку сумку.

- Найулюбленіша страва?

- Мені її не можна, але дуже її люблю — це картопля. У будь-якому вигляді: смажена, варена, тушкована… Млинців люблю вранці насмажити і їсти з медом чи варенням.

- Що б побажали чи порадили хлопчикам і дівчаткам, яким по 10-15 років?

- Це такий вік, коли перед тобою відкрито все. Я б точно порадила вивчати іноземну мову, і не одну. Бо зараз світ глобальний. Особисто мені це дуже допомагає. Навіть зараз комунікую з іноземними друзями, партнерами, з бізнесом, політиками. Кожного дня пишу листу, щось прошу в них, робимо якусь заяву – без знання англійської було б важно.

Ще раджу турбуватися про своє здоров'я. Бо в 15 ми переконані: все, що маємо зараз, так і буде завжди. На жаль, не буде, а тому варто займатися спортом. Я роблю зарядку майже кожен день. Дуже коротку, дуже примітивну — на 15-20 хвилин. Сама собі придумала, щоб мені було зручно.

 Потрібно любити нашу країну. Я впевнена, що діти це вже відчули, вони будуть супер патріотами — саме це покоління. У нас нереальна країна, ми можемо тут зробити все, що хочемо. У травні я була в Конгресі США — ми проводили зустріч із конгресменами, аби розповісти їм, що в нас тут відбувається. Вдягли з колегами вишиванки (саме в нас був День вишиванки). І коли йшли по вулиці, американці підходили не для того, щоб зробити комплімент, які в нас класні сорочки, а щоб сказати: "Ви, українці, класні". Бо ми вже бренд. Наші діти повинні розуміти, що нам є чим пишатися. Тож хочу їм сказати: навчайтеся, знайдіть те, що робить вас щасливими, і тоді все в житті  вдасться. 

- Що найважливіше для жінки, аби вона почувалася щасливою?

- Жінка щаслива, коли її близькі люди щасливі, коли з батьками все добре, коли в дітей все добре, коли в твоїй сім'ї спокійно. Вона живе для того, щоб зробити щасливими людей, які поруч.